вірш україна ти моя молитва

Вірш україна ти моя молитва

Україно, п’ю твої зіниці 1
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо 2 ,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне 3 знамено.

Існує пісня на цей вірш, яка може називатися «З матір’ю на самоті»
__________________________________________
Цей вірш широко відомий з такими відмінами:
1 «Задивляюсь у твої зіниці…»
2 «живуть на небі»
3 «червоне»

Васыль Симоненко Украина

Васыль Симоненко «Украина»
(перевод Владимира Туленко)

Украина, пью твои зеницы
Голубые, ведь тревожно вновь.
Красным цветом в них блестят зарницы
Революций, недовольств, бунтов.

Украина! Для меня ты – чудо!
Жизнь пускай плывёт за годом год,
Любоваться я тобою буду,
Удивляясь от твоих красот.

Для тебя жемчужины посею,
Для тебя и мыслю и творю –
Пусть молчат Америка с Россией
В час, когда с тобою говорю!

Места нет для недругов лукавых,
Пусть друзей в пути согреет свет.
Есть сыновье у поэта право
С мамой пообщаться тет-а-тет.

Редко о тебе я вспоминаю,
В дней коротких нахожусь я мгле.
Бесы все на небо не удрали,
Ходит их до чёрта на земле.

Ежечасно с ними мне схлестнуться,
Вновь услышишь ты металла звук.
Без друзей никак не обойдусь я,
Их любви, тепла их нежных рук.

Украина! Ты моя молитва!
О тебе веками песнь поют.
Громыхает вновь над миром битва,
За твои права и жизнь твою.

Пусть пылают тучи фиолетом,
Пусть шипит обидой старый враг,
Каплей крови я прольюсь при этом
На святой страны родимой стяг!

Василь Симоненко «Україно»

Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене — диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

стих Василя Симоненко в переводе Юрия Петракова

Стих Василя Симоненка в переводе Юрия Петракова
***
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

***
Отыщу в глазах твоих зарницы,
Что тревожат голубой простор.
С них слетают молниями птицы
Революций, бунтов, дрязг и ссор.

Украина! С веку и доныне!
И пускай течет за годом год,
Образ твой, все также сердцу мил мне,
Словно материнский небосвод.

Пусть колдуют недруги лукаво,
Пусть друзья забудут обо мне.
Знайте — есть мое сыновье право
С мамою побыть наедине!

Редко я встречаюсь с нею, знают.
Растворяя лик ее во мгле,
Черти, что на небе поджидают,
Что творят все козни на земле.

Видишь, как они со мною бьются
Слышишь битвы бесконечной звук
Знают, без тебя не обойдусь я,
Без твоей любви, без глаз, без рук.

Украина! Ты моя молитва,
О тебе все думы и слова.
Вот опять вокруг зовут на битву
За твою судьбу, твои права.

Вновь стремятся затащить в окопы,
Все, чем я живу, что я творю.
Помолчи, Америка с Европой!
Я сегодня с мамой говорю!

Если скажет —
Будь готовым к бою!
То её молитвой осенён,
Я прольюсь своею алой кровью
На священный шелк её знамён.

Вірш україна ти моя молитва

Василь Симоненко – “Україно, п’ю твої зіниці…”

Україно, п’ю твої зіниці 1
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо 2 ,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне 3 знамено.

«Україно! Ти – моя молитва. »

№ 51 (319)
від 20 грудня, 2013

На київському Євромайдані час від часу звучать рядки Симоненкових віршів.
І щоразу виникає враження, що писалися вони не півстоліття тому, а в наші майданівські дні.

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Це грудень 1962 року.

А ось грудень 1961-го:
Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Справді, все довкола як у Василя Симоненка: таки пульсує і гуде козацька кров народу, приниженого новітніми байстрюками при владі; таки не вщухає битва за Україну.

У чистому й пронизливому голосі поета, який сповідався на велелюдді від себе й цілого покоління молодих ідеалістів-шістдесятників, вчувається Кобзареве: «Та не однаково мені, як Україну злії люде присплять, лукаві. » Василь Симоненко – речник шевченківської традиції в українській поезії кінця 1950-х – початку 1960-х. Його вустами в час післясталінської відлиги озвучувалися думки й почуття, що виражали національний біль і воскреслий дух українства. Разом із поетами-ровесниками він бунтував проти тоталітарної зневаги до людини, беручи на себе добровільну ношу її оборонця і повпреда. Багато Симоненкових вір­шів – це величальна «простій людині», це пристрасне, аж до екзальтації, обстоювання самоцінності кожного «маленького» «Я», це декларування його складності, стражденності й унікальності.

У часи моєї студентської молодості, що почалася далекого 1970 року в Одесі, поезія Василя Симоненка жила не так в університетських аудиторіях, як у наших гуртожитках на березі Чорного моря. Симоненком зачитувалися. Його вірші ходили по руках, причому ми знали, що є серед них недруковані чи й навіть заборонені. Намагалися «виловити» в букіністичних магазинах збірки «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), проте марно (про здійснене Іваном Кошелівцем мюнхенське видання Симоненкового вибраного «Берег чекань» (1965), думаю, ніхто з нас узагалі не знав). Старшокурсники поширювали переписаний від руки щоденник поета «Окрайці думок». А десь чи не 1971 року вони ж таки разом зі студентами інших вишів влаштували вечір пам’яті Василя Симоненка, на якому звучали й недруковані та цензуровані вірші. І був неабиякий розголос, і хвилювався деканат, і ходили розмови, що зовсім не випадково кафедру на сцені організатори вечора обтягли блакитним полотном – поруч із золотистою завісою вона сполучалася в крамольну синьо-жовту гармонію.

Одне слово, ім’я Симоненка для мого покоління довгий час було напівзабороненим, оповитим якоюсь таємницею. Гострота цього відчуття посилилася після того, як у Києві скасували видання його збірки «Лебеді материнства», що мала вийти з передмовою Олеся Гончара. Гончар свій текст друкував кілька разів, демонстративно вказуючи: це передмова до «Лебедів материнства». Ми, студенти, шукали ту збірку і не могли знайти. Тому робили висновок: «Лебедів. » не пропустили. Часи були похмурі, влада переслідувала українських інтелектуалів. Хвиля репресій прокотилася і в нашій Одесі.

Зазнав репресій і Василь Симоненко. Посмертно. Підозріливе ставлення до поета санкціонував зловісний академік-сталініст Микола Шамота, який тоді очолював Інститут літератури Академії наук України. Йому, як і всьому партійному офіціозу, слова поета «Україно! Ти – моя молитва» видавалися загрозою радянській уніфікації. Та й хіба тільки ЦІ слова? У поезії Симоненка билося гаряче серце неубієнної України – шамоти це відчували. Тому й поспішали затаврувати патріотичне почуття поета-українця, називаючи любов до свого «буржуазним націоналізмом».

Як стверджують друзі поета, влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Смілі (станція ім. Шевченка) його затримали і побили працівники транспортної міліції. Історія вельми туманна, проте факт лишається фактом: через півтора року Симоненка не стало. Не знаю, чи побиття і смерть якось пов’язані між собою, – помирав 28-річний черкаський журналіст, власкор «Робітничої газети» Василь Симоненко від раку. Три місяці він не виходив із лікарні, згасаючи на очах у медиків, рідних і друзів.

Попереду було безсмертя: правдомовна, відкрито-сповідальна, патетична, саркастично-гротескна, ніжна лірика поета надовго перетривала час, який доля відвела йому самому. Євромайдан це рішуче підтвердив.

Україно, ти-моя молитва…

Відображення документу є орієнтовним і призначене для ознайомлення із змістом, та може відрізнятися від вигляду завантаженого документу. Щоб завантажити документ, прогорніть сторінку до кінця

Україно, ти — моя молитва…

Звучить «Мелодія» М.Скорика. На сцені юнак і дівчина перед закритою завісою.

Юнак. Україна! Одне тільки слово – і ми входимо у світи сивої, мов жито, історії і барвінкової юності, у світи трагедійного епосу і поетичного відродження, у світи героїчних діянь і неповторної краси.

Дівчина. Україно! Про тебе сиві кобзарі співали, що ти обездолена чайка-небога, що вивела діточок на битій дорозі. Так, на битих шляхах шукали долю твої волелюбні діти.

Юнак. Україно моя! Яворова, співуча —
Скромний Пестеля дім у старім Тульчині,
Над ревучим Дніпром світла Канівська круча
І в народних руках, наче зброя разюча,
Гнів Шевченка живий, перелитий впісні.. (В. Діденко)

Звучить тужлива мелодія бандури.

Дівчина . Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть.
Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні… ( Т. Шевченко)

Юнак і дівчина виходять зі сцени.

Звучить голос за сценою.

Правду кажуть: ставши рабом раз, залишишся ним назавжди. Припини свій плач, Україно! Найгірше залишилося позаду. Впродовж сотень років неволі ти бачила своїх знедолених жінок, своїх денаціоналізованих дітей. Твої міста палили вогнем, плюндрували твої родючі поля, нищили мову та віру протягом сотень років… Тобі вказували – що їсти, що говорити, у що вірити протягом сотень років… Ти не належала сама собі, твої дні були повні страждань, твої ночі були повні терору.

Відкривається сцена. На тлі чорного драпірування сцени стоїть дівчина, одягнена в просту білу сорочку, з терновим вінком на голові. Поруч ще 5 дівчат в українських костюмах.

Дівчина у сорочці, знімаючи з голови вінок і передаючи його 1-ій дівчині.

Невпинний час страждань, людського болю

Нам відраховує і днини, і хвилини.

Вінець терновий, оповивши волю,

Лежав і на чолі, й на серці України.

1-а дівчина бере вінок.

Він коле серце і стискає груди,

І голками впивається у тіло.

Чи не пора нам схаменутись, люди?

Інакше сонце б нам тоді світило!

2-а дівчина, беручи вінок від 1-ої.

Цей вінець клятий стільки зла накоїв,

Історію спотворив нанівець!

Він нашу пам’ять у могилі заспокоїв,

Безславний пророкуючи кінець.

3-я дівчина, беручи вінок від 2-ої.

Культуру, прадідами пещену віками,

Ламав, калічив і кидав в багно.

Розплющив він колючими руками

Ту віру, що народжує добро.

4-а дівчина, беручи вінок від 3-ої.

Намірився і дух до рук своїх прибрати,

Страх сіяти і душу засмітить.

Хотів би брата потравить на брата,

І мову батьківську занапастить.

5-а дівчина, беручи вінок від 4-ої.

Він міг би довго душі нам косити,

Принижувати і вбивать людину.

Ні, досить цей вінок носити,

Ти долі іншої достойна, Україно!

Звучить пісня «Ой у лузі червона калина…».

Чорне драпірування спадає і відкривається заставка з емблемою відродження України. На жовто-блакитному тлі вишивані рушники, колоски пшениці і кетяги калини.

Звучить запис пісні Т.Петриненка «Україна». Дівчина кидає терновий вінок і разом з іншими одягають український. Виходять зі сцени.

Голос за сценою.

Україна – країна смутку- і печалі – одягла свій розкішний вінок з рути і барвінку, пахучий і гарний.

Велична і свята ти, Мати-Україно,

Лише тобі карать нас і судить.

Нам берегти тебе, соборну і єдину,

Історії твоєї славу відродить!

На сцену виходить Мати-Україна ( в українському національному вбранні, пов’язана великою барвистою хусткою)

В минулому моєму стільки сили,

А нині смуток і печаль одна,

Я – мати, я під серцем вас носила,

Життя ж дала для щастя і добра.

Голос за сценою.

Народе мій, що ти без пам’яті і віри

Блукаєш в темряві, в імлі.

Забувши про святе в житті і світі,

Чи знайдеш собі щастя на землі?

Виходить дівчина-українка із запаленою свічкою

Яскравим світлом віра нам палала

І десять заповідей в душі нам дала,

Та чорна сила храми зруйнувала.

Так перша свічка, мов сльоза, стекла.

Гасить свічку і стає спиною до глядацької зали.

Виходить друга дівчина із запаленою свічкою.

Жорстокий меч кривавого терору

Вбивав, ганьбив і голодом морив,

Колючим дротом оповив довкола,

І другу свічку в морок опустив.

Гасить свічку і стає спиною до глядацької зали.

Виходить третя дівчина із запаленою свічкою.

Зневірився народ в своїх духовних силах,

Покірний тільки лезові меча,

Що стер з очей стрілецькії могили,

І третя згасла пам’яті свіча.

Гасить свічку і стає спиною до глядацької зали.

Звучить урочиста музика. На сцену виходить Жінка-Пам’ять у білому одязі та чорній хустині. В руках запалена свічка.

Неправда! Пам’ять знову відродилась,

Прийшла із остогидлого життя,

Щоб свічкою новою запалала

Душа, зірвавши пута забуття.

В молитвах всіх героїв пригадаю,

Живим у Бога буду щедрості просити.

Воскресне дух, я всіх вас закликаю

Людської пам’яті знов свічку запалити.

Дівчата-українки підходять до Жінки-Пам’яті і запалюють свічки.

Голос за сценою

Коли життя знов набирає сили,

У всі свята нехай воно палає.

І безіменні ті стрілецькії могили

Хай вдячна пам’ять наша звеличає!

Всі виходять зі сцени.

Звучить пісня «Ой та зажурились стрільці січовії» (слова і музика Р.Купчинського)у виконанні хору.

Юнак. На Україну нападала

З усіх усюд потворна тінь

І хижо пазурі вганяла

У синь її і золотінь.

Вони ішли під кулі перші,

Бо просто зневажали смерть,

І свято вірили, що вмерши,

Здолати можуть вражу твердь.

Що своїм духом заворожать,

Паралізують цілий фронт,

І чорна армія ворожа

Відхлине геть за горизонт.

Ордою мчать десятиліття…

Могили всюди і хрести.

Чи зможуть з молодого віття

Нові герої прорости?

Голос за сценою.

А потім – Соловки і Магадани, і могили, могили, могили…

На сцену виходить Мати-Україна.

Мати-Україна . Мої сини нескорені і горді,

Вісімдесятих в’язні політичні,

Безстрашно й дужо ви гукнули: «Годі!»

І правди слово мовили заклично.

Де ти, Василю, де ти, Стусе!

Вінок терновий сам собі одяг.

Згадати нині українці мусять,

Як вибороли синьо-жовтий стяг.

Юнак . Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули, що ми українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні — таки український народ,

А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина.

І що щедрість — в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.

І що є у нас мова, і що українська вона,

Без якої наш край — територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас — Говори!

Говоримо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!

Запитайте у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чим солодший од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у думах смиренністю «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова.

Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба. Стерпи!»

Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,

І хіба не зотліє на тлін українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваємхохлами?

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…( В. Баранов)

Дівчина .О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий гімн батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левів рев…

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним. (О. Олесь)

Юнак. Як довго ждали ми своєї волі слова,
І ось воно співа, бринить.
Бринить, співає наша мова,
Чарує, тішить і п’янить.

Як довго ждали ми. Уклін чолом народу,
Що рідну мову нам зберіг,
Зберіг в таку страшну негоду,
Коли він сам стоять не міг. (О. Олесь)

Звучить пісня «Рідна мова» (слова і музика П.Дворського)

Дівчина . Україно! Мій духмяний дивоцвіт,

Голубінь над чистим золотом колосся.

Через терни йшла до волі стільки літ,

І постав той світлий день, коли: «Збулося!»

Юнак . Україна моя починається
Там, де туга моя кінчається,
Край дороги, як пісня чаїна,
Починається Україна.

Україна моя починається
Там, де палуба грізно хитається,
Там, де в клекотах Чорного моря,
Б’є панцерник у царство горя.

Україна моя починається
Там, де панство навіки кінчається,
Де смереки у вільних Карпатах,
Як ракети, стоять на чатах.

Україна моя починається
Там, де доля моя усміхається,
І, як небо, як даль солов’їна,
Не кінчається Україна. ( П.Осадчук)

Звучить пісня «Україна» (слова і музика Т.Петриненка)

Каталог статей

Україно, ти моя молитво!

(Сцена оформлена, портрет Т.Г.Шевченка, прапор незалежності України, рушники)

«Ой у лузі червона калина” (перший куплет і приспів).

Голубіє високе небо

Ведуча : Ой що в Софіївському заграли

Не білі голуби янголи в небі полетіли.

Ой там збиралися під прапори

Під сонячні, ще й сині.

Не буде більше пана у вільній Україні!

Ведучий : Дехто в близькому зарубіжжі й досі не вирішив: чи має українській народ право на державність, чи мусить жити, як досі жив, «під сильною й надійною рукою старшого брата”. Дискутують не соромлячись у висловах, у засобах і вчинках теж.

Ведуча : А між тим – нашій незалежності пішов вже десятий рік. Благословімо ж її! Благословімо сьогодні і назавжди! І даймо собі слово: будемо терпеливими й мудрими, аби вистачило в нас усіх сили йти несхитними обраним шляхом, виважуючи кожне свій крок.

Пісня муз. О.Осадчого слова Шовкочитного

«Дай Україні волю”

(виконує вокальна група дівчат)

Ведучий : Адже ми відповідальні не лише перед прийдешнім поколінням, перед дітьми й онуками нашими.

Ведуча : В очі нам дивляться ті, хто клав своє життя на алтар Вітчизни – від звитяжців Запорізької Січі до в’язнів сталінських репресій концтаборів.

Разом : Хто над усе любив її і вірив у її Незалежність?

(На сцену виходить юнак у козацькому вбранні).

Козак : Було колись – в Україні

Було колись – Запорожці

(Звучить «Запорізький марш”).

(Під звуки «Запорізького маршу” входять хлопці-козаки).

Отаман : Хортице! Пісне кривава гаряча!

Луже великий проснись

З кров ’ ю і болем слава

Спалахом серця встає

і буя, мов колись.

Гей, ви хлопці – козаки!

Час нам пісню заспівати.

(Звучить пісня «Ой ви, хлопці, січовії”).

Ведучий (знімає завісу на столі)

Хліб, і сіль, і свічки.

(Стоять портрети В.Симоненка, В.Стуса, Д.Загула, на них дати 1938-1985роки).

Ведучий : До тебе Україно,

наша бездольна мати

Струна моя перша озветься.

Ведуча : Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах. Державо напів сонця, напів тьми, ти крутишся у гадину, відколи тобою неспокутий трусить гріх. І докори сумління дух потворять.

(Із рядків вірша В.Стуса).

Ведучий : Україно! Ти моя молитво,

Ти моя розлука вікова.

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи – все одно

Я проллюся крапелькою крові

на твоє священне знамено.

Ведуча : Саме тому, що вони жили, любили і ненавиділи, страждали і згоріли за рідну землю, за людей – Батьківщина повік не забуде їх.

(Звучить пісня В.Симоненка муз.Пашкевича: «Виростеш ти сину”).

На столі букет червоних гвоздик. На папері написана дата «1933-1998 роки”,

у ведучих запалені свічки у руках.

Ведучий : Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати її тяжких сторінок.

(Виходить дівчина в чорному).

Дівчина : (Читає вірш Буднянського «Весна”)

Цей сніг, як сон, прийшов – розтане

Здимить і хмару перейде. Весна.

Село летить в тумані.

Голодний рік, голодний день.

Іде – не йде, повзе по мертвих,

Й хвалити Бога – хоч повзе.

Веселий дух – не спертий

До сонця зводить все живе,

й воно молиться, і плаче

й радіє сонцю і воді.

Якби він знав коли б побачив,

Сини ростуть на лободі,

Сини Радянської держави,

Та знає вождь, усе він зна,

у вус всміхається лукаво.

В Москві весна, його весна.

Ведуча : Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Доведені до відчаю, люди їли трупи коней, що загинули від сапу, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їх їли.

Ведучий : Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній хрест здійнявся – символ розп ’ яття українського народу. Височезний хрест. Здається, дістає неба, вічності і Бога.

(Звучить запис «Вічна пам’ять”).

Ведучий : Український народ пам’ятає ще одну трагічну ніч. 26 квітня 1986 року чорні хмари Чорнобильської атомної станції.

Ведуча : Смертельний пил згортає Україну –

Не ураган, не вітер диких орд –

Великий Боже, дужий і всесильний

Молю врятуй сьогодні мій народ.

Ведучий : Свою Україну любіть,

Любіть її во врем ’ я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Ведуча : І не дорікаймо своїй молодій державі за те, що поки що не додала вона нам того й іншого, не забезпечила, не могла, не зуміла.

Ведучий : Нас втомлюють нестатки, дратують черги, жахають ціни, мучить ненависть. Але ми зупинімось. Наберімося терплячості й розважливості. Але не забуваймо простої істини – держава дасть нам, коли ми дамо їй.

Ведуча : Пам’ятаймо, в нас усіх є рідний дім. Любімо ж його віддано й чесно, як уміє любити кожний українець. Бережімо мир і спокій у ньому! І невтомно розбудуємо: «Бо тільки в незалежній Україні, тільки з нею, знайдемо свою долю”.

Ведучий : Серпень виточує останні краплі тепла. У золоту осінь заходить літо. Україна святкує річницю своєї незалежності.

До 85 річниці з дня народження В.А.Симоненка. Стаття «Україно, ти моя молитва. «

85-тій річниці від дня народження

Василя Андрійовича Симоненка

«УКРАЇНО, ТИ МОЯ МОЛИТВА,
ТИ МОЯ РОЗПУКА ВІКОВА…»

(Образ України в житті й творчості В. Симоненка)

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
з тебе дивуватися повік…
В. Симоненко

Серед найсвітліших людських почуттів – любов до матері, що дала життя, і до Вітчизни-матері. Україна – край невимовної краси і тяжкої недолі, край з багатою і на радість, і на криваві сторінки історією, неповторної пісні і волелюбного козацтва. Але найбільше багатство кожної землі – вірні сини й дочки, які рятували її від поневолення, занепаду й духовного спустошення. «Я так її люблю, мою Україну убогу», — прорік Кобзар на весь світ – і був покараний. «Україна в огні», — звучало як застереження, як заклик слово Олександра Довженка. Покарання – творча ізоляція на довгі двадцять років, самотність, заборона жити в Україні. «Любіть Україну», — звертався до кожного з нас Володимир Сосюра – і був принижений. А у Симоненка вона (Україна) «заспідничена», «закосичена» тільки в букварях. У житті ж може бути і покірною, і зрадливою для своїх синів. Таку поет заперечує й ненавидить.

Голосила велика мати,
Благала, кричала мені,
Щоб став я жорстоким катом
Недоумства, підлоти й брехні. «Крик XX віку»

Вірші Симоненка – це правда, промовлена вголос. Життєва і творча дорога Симоненка обірвалася рано, і багато задумів не мали продовження. Про становлення поетів пишуть: вірші складав ще у школі, друкуватися почав у студентські роки і т. д. Такий стереотип не підходить для Симоненка. Він на повні груди вдихнув вітер хрущовської «відлиги» і не ввійшов, увірвався в українську поезію 60-х рр. XX ст. і вразив читача красою власної душі, інтелектуальною високістю, справжністю почуттів. Олесь Гончар назвав його «витязем молодої української поезії».

Василь Симоненко був одним із перших неординарно мислячих шістдесятників, які своєю творчістю обстоювали елементарне право кожного чесно жити, думати, творити. Його поезія пройнята синівською любов`ю до рідного народу, відданістю Україні. До людей, що зрікаються України, у нього ставлення однозначне:

Хто тебе любов`ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить.

І з прокльоном безвість проковтне! «Земле рідна! Мозок мій світліє»

Поняття шістдесятництво і дисиденство є частково тотожними: свідомість інтелігенції була меншою мірою отруєна страхом, тому вони започаткували рух опору. Вчорашні шістдесятники стали дисидентами. Саме завдяки їм відбулося культурне відродження нації, що призвело до омріяної в віках незалежності. Цей шлях був важкий і тернистий. Євген Маланюк про них писав так: «Як в нації вождя нема – тоді вожді її поети».

У Симоненка болить душа за гіркі сторінки історичного минулого України, болить через лицемірство, бідність, брехню. На жаль, він не побачив, як народ прозрів, встав з колін, утвердився як нація, усвідомив, що таке національна гідність, яку з нього витравлювали впродовж століть. Але Симоненко вірить у славу і безсмертя народу:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде! «Де зараз ви, кати мого народу?»

Народ для нього – це кожна людина, самобутня і неповторна («Ти знаєш, що ти – людина?»). Василь Симоненко говорив з Україною тоном надмірно щирим і відвертим, а для комуністів це було проявом націоналізму. Він писав такі вірші, ніби вся радянська поезія для нього не існувала, розумів, що «настав час надати соцреалізму людське обличчя» (Ліна Костенко). Для цього необхідна була власна держава, Україна як держава, національна самосвідомість кожного українця. Симоненко говорив з Україною полемічним тоном.

Після молодечого вигуку: «Хто сказав, що все уже відкрито?» («Гей, нові Колумби й Магеллани») — закликає до відродження мови, традицій, книгодрукування українською і зізнається в найпотаємнішому:

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе!

У вірші «Де зараз ви, кати мого народу?» поет ставить знак оклику в діалозі з ворогами України:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Так він пом`якшував біль, постійно говорячи про невмирущість народу; заглушав пекучий біль, який носив у собі, відчував постійно, вимовляючи, як заклинання: «…живеш і житимеш повік!». «Де зараз ви, кати мого народу?» — запитує Симоненко, і це звучить як своєрідний духовний мазохізм, що йшов від трагічного відчуття всередині Василя. «Де зараз ви, кати мого народу?», «древній, обікрадений народе!» — це лютий крик прозрілого раба («Крик XX віку»). Його свідомість збурювалась, душа протестувала, серце не приймало отих негативних явищ у суспільстві, що були породжені тоталітарною системою. Не з службового обов`язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його безправ`я, злиденність, загроза національного виродження.

З нею я ділити завжди буду

Радощі, турботи і жалі,

Бо у мене стукотить у грудях

Грудочка любимої землі. «Грудочка землі»

Щодо України він висловлював різні почуття, часто протилежні. Наприклад, несподівано заявляє поет:

Україно! Тебе я терпіти не можу,

Я тебе ненавиджу чуттями всіма,

Коли ти примітивна й на лубок похожа,

Коли думки на лобі у тебе нема…

«В букварях ти наряджена і заспідничена»

Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя! «О земле з переораним чолом»

Я твоїм ім’ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм. «Україні»

Оприлюдненню різних пекучих проблем він і присвятив своє життя і талант. Партійній верхівці й комуністичним лідерам це не могло подобатися, а ще більше не подобалися його загострене почуття справедливості, суспільно політична активність, журналістські розслідування щодо розвінчання злочинів сталінізму. За його участі був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити місця таємних поховань жертв сталінського терору. Вважаю цей вчинок громадянським подвигом і власноруч підписаним вироком. Байдужість і бездіяльність – вороги українського народу, і це розумів Симоненко в 60-х рр., розуміють і тепер.

Били в бубони неба

Воскресла любов. «Веселий похорон»

Кричуща правда про Україну звучить у вірші «Пророцтво 17-го року»:

Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд…

Що це? Хіба не Майдан і Небесна Сотня? Поштовхом для написання поезії «Пророцтво 17-го року» стало потрясіння, викли ­ кане трагедією, що відкрилася перед молодим поетом на місці поховання жертв сталінських репресій у Биківні. Ли ­ ше недавно факт розстрілів визнано офіційно, але місцеві жителі знали про це давно. Дійсно, пророчий поет! Як і Шевченко. Для мене особисто В. Симоненко – другий поет нації після Тараса. Уклін генію, який горів і згорів у неповні 29. Якщо б вибирали святих у літературі – Василь Симоненко, без сумніву, належав би до них..

Життя і смерть Симоненка демонструють, що є такі сміливці й відчайдухи, які не ховаються за красиві слова, не «страждають на популізм», а вірні своїм принципам, мають стержень і не гнуться, не ламаються, а стають героями в мирний час. Про таких ми кажемо: «Герої не вмирають!» Симоненко – «взірцевий продукт» радянської системи – молодий, довірливий ідеаліст, передвісник незалежної України, якого не пожаліла власна держава. Він відрізнявся від більшості загостреним почуттям гідности, національної гордости і свідомости. До свого щоденника він записав: «Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи залишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям». Поет поклявся у вірности батьківщині, віддав їй усе: працю, творчість, життя, всього себе:

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю. «Задивляюсь у твої зіниці»

Слово правди, слово любови Симоненка до України в 60-х рр. XX ст. будило сонних, запалювало байдужих, вело сміливих. Від життя кожного з нас залежить, яким буде майбутнє України. Сила наша – в згуртованости, бо тільки єдність народу творить державу. Хай заповітом для нас стануть слова вірного сина України Симоненка:

Для мене найсвятіша нагорода —
Потрібним буть, красо моя, тобі.